Боїтеся втратити близьких? А чи не втрачаєте ви власне життя?

Уявіть, що ваша мама не відповідає на телефонний дзвінок. Минає п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять. І ви вже починаєте хвилюватися. Можливо, їй стало погано? А раптом щось трапилося? Ви телефонуєте знову, перевіряєте повідомлення, а в голові поступово з’являються дедалі страшніші сценарії.

Нарешті мама відповідає. Виявляється, вона просто не чула телефону. Ви заспокоюєтеся, повертаєтеся до своїх справ, але наступного разу все може повторитися.

Здавалося б, ви просто хвилюєтеся за близьку людину. І я добре розумію ці переживання, адже страх втратити тих, кого ми любимо, цілком природний. Проте хочу звернути вашу увагу на одну річ: іноді ми настільки зосереджуємося на тому, щоб не втратити близьких, що поступово перестаємо повноцінно проживати власне життя.

Дві стратегії, за якими ми можемо будувати своє життя

У психології існує цікава концепція регуляторного фокусу. Вона описує два способи, якими люди можуть спрямовувати свою поведінку: прагнути бажаного результату або намагатися запобігти небажаному.

Я б пояснив це простіше. Ми можемо жити, зосереджуючись на тому, що хочемо отримати, або на тому, що боїмося втратити.

Наприклад, ви можете прагнути побудувати хороші стосунки, більше подорожувати, проводити час із близькими, розвиватися професійно. Тоді ваша увага спрямована на можливості, які ви хочете реалізувати.

А можете переважно думати про те, як не залишитися самотньою, не втратити роботу, не розчарувати партнера або не допустити, щоб із близькими сталося щось погане. У такому випадку значна частина ваших зусиль спрямовується на запобігання небажаним подіям.

Я не вважаю, що одна стратегія правильна, а інша ні. Обидві необхідні. Адже іноді нам справді потрібно ризикувати, пробувати нове й рухатися вперед. А іноді — зупинитися, оцінити небезпеку та подбати про збереження того, що вже маємо.

Проблема виникає тоді, коли страх втратити щось важливе починає визначати практично всі наші рішення. Ми дедалі рідше запитуємо себе, чого хочемо від життя, і дедалі частіше думаємо лише про те, як уникнути можливої небезпеки.

І тоді життя може поступово перетворитися на нескінченне очікування того, що щось погане обов’язково станеться.

Чому страх втрати може ставати настільки сильним?

Я б не поспішав називати такий страх ірраціональним. Особливо коли людина вже пережила смерть близьких, важку хворобу когось із родини або тривалий період небезпеки.

Після такого досвіду світ справді може почати сприйматися інакше. Якщо раніше ви майже не замислювалися про можливість втрати, то тепер добре знаєте, що страшні події трапляються не лише з іншими.

У психології подібні реакції можуть пояснюватися підвищеною чутливістю до загроз і труднощами з перенесенням невизначеності. Людина починає уважніше відстежувати потенційну небезпеку, а за відсутності інформації її уява може автоматично пропонувати найгірші сценарії.

Іноді за цим стоїть також потреба в контролі. Нам складно прийняти, що ми не можемо повністю захистити близьких від хвороб, нещасних випадків чи смерті. Тому ми намагаємося хоча б щось контролювати: частіше телефонувати, перевіряти, попереджати про небезпеку, просити повідомляти про кожен крок.

Такі дії можуть бути цілком доречними, коли існує реальна загроза. Але якщо перевірки стають постійними, навіть за відсутності конкретних підстав хвилюватися, вони іноді починають підтримувати саму тривогу.

Людина перевірила, переконалася, що все гаразд, і відчула полегшення. Проте це полегшення швидко минає, а наступна невизначеність знову викликає потребу все перевірити.

Виходить, що замість поступового розвитку здатності переносити невизначеність людина дедалі більше залежить від постійних підтверджень безпеки.

Коли страх втрати починає забирати теперішнє

А тепер хочу запропонувати вам подивитися на цю проблему з іншого боку.

Уявіть жінку, яка дуже боїться втратити свою матір. Вона щодня телефонує їй, хвилюється за її здоров’я, постійно нагадує про необхідність берегти себе. І більшість їхніх розмов поступово зводиться до перевірки того, чи все гаразд.

Але скільки часу вони проводять разом просто заради задоволення? Коли востаннє розмовляли про щось цікаве, сміялися, згадували приємні моменти або планували спільну поїздку?

Звичайно, турбота про здоров’я матері теж є проявом любові. Проте іноді страх її втратити настільки поглинає увагу, що для самої близькості залишається дедалі менше місця.

І ось тут я бачу важливу суперечність. Людина намагається зберегти стосунки з близькими, але водночас може втрачати можливість насолоджуватися цими стосунками сьогодні.

Подібне відбувається й з іншими сферами життя. Хтось боїться втратити роботу й тому роками не дозволяє собі відпочивати. Хтось настільки боїться залишитися без партнера, що постійно пристосовується до нього, поступово відмовляючись від власних бажань.

Страх втрати може змушувати нас зберігати те, що маємо, навіть ціною відмови від того, чого насправді хочемо.

Чи можна перестати боятися втрат?

На мою думку, завдання полягає не в тому, щоб повністю позбутися страху. Ми не можемо гарантувати, що з нашими близькими ніколи нічого не станеться. І було б дивно вимагати від людини абсолютного спокою, коли йдеться про тих, кого вона любить.

Проте ми можемо навчитися інакше поводитися зі своїми переживаннями.

Насамперед я б запропонував звернути увагу на те, що саме ви намагаєтеся контролювати. Якщо існує реальна небезпека, варто подбати про доступні заходи безпеки. Але якщо ви постійно уявляєте можливу трагедію, намагаючись підготуватися до неї, запитайте себе: чи справді ці думки допомагають вам щось змінити?

Адже багаторазове прокручування найстрашніших сценаріїв не обов’язково робить нас більш підготовленими до втрати. Нерідко воно лише посилює тривогу та виснажує.

Не менш важливо поступово повертати увагу до власних бажань. Наприклад, замість того щоб укотре телефонувати матері лише для перевірки, можна домовитися про спільну зустріч. Замість постійного страху, що партнер одного дня піде, — приділити увагу тому, які стосунки ви хочете будувати з ним сьогодні.

Це не означає ігнорувати небезпеку або вдавати, що втрат не існує. Йдеться про здатність не дозволяти можливому майбутньому повністю визначати наше теперішнє.

Якщо ж тривога настільки сильна, що заважає спати, працювати, відпочивати або змушує постійно перевіряти близьких, варто звернутися по психологічну допомогу. Особливо якщо ці переживання пов’язані з попередньою втратою або тривалим досвідом небезпеки.

Я хотів би завершити цю статтю однією думкою. У житті справді є речі, які ми можемо втратити, і від цього нікуди не подітися. Але є й те, що ми можемо отримати вже сьогодні: близькість, нові враження, спільні моменти, задоволення від життя.

І якщо весь час зосереджуватися лише на тому, щоб нічого не втратити, можна непомітно відмовитися від багатьох речей, заради яких ми взагалі хочемо жити.